Мирослав СКОРИК: «Iнтерв’ю Дмитра Гордона чесні і по відношенню до того, з ким він спілкується, і по відношенню до аудиторії, бо кожного його героя публіка бачить рівно таким, яким він є, без прикрашання й фальшу, а я музикант, для мене без фальшу — це головне»

Відверто кажучи, давати Дмитрові Гордону інтерв’ю спочатку побоювався: гострих, провокативних запитань чомусь чекав, що вимагатимуть від мене різких оціночних суджень або у такий глухий кут заженуть, з якого муситиму говорити про те, у чому зовсім не є експертом, на чужі мені теми розумувати. На тему політики, скажімо, або поп-культури, до якої не належу і, направду, належати ніколи не прагнув, але ні, говорити з Дмитром було цікаво й приємно, він із перших хвилин видався люб’язним й обізнаним.

З його подачі добрим словом про Соломію Крушельницьку згадали, про інших видатних людей, пов’язаних із музикою і трохи зі мною. Тепла, щира вийшла розмова, ніби знались давно, а це нині рідкість велика. Часом журналісти питання ставлять, на які не знаєш, як відповісти, не розумієш, чому із цим саме до тебе прийшли, а тут відповідати було легко й вільно.

У композиторів — мабуть, як і в письменників, художників — усі люблять запитувати: «А як ви пишете?», «А коли це буває?», «А що надихає, що повинно у житті статися?». Дехто розповідає про це охоче — я ж навпаки, бо відповідей на такі питання не маю. Ну, не знаю я до­сі, коли мені краще пишеться, а коли гірше, а вигадувати цікаві історії задля того, аби у своєму арсеналі кілька оповідок для преси про так звану творчу лабора­торію ма­ти, не хочу. Не шоумен я — що вже тут поробиш, і аж ніяк не тамада, і хоча й працював у молоді роки в ресторані, заробляти, так би мовити, зовнішніми ефектами не навчився, тому, власне, дуже вдячний Гордо­ну за те, що в творчі нюанси він не заглиблювався.

Є в цьому світі речі, які людина осягнути не може, а якщо вже так, нехай так і лишається — не дано, значить. Забагато хочемо: мало того, що творити, так ще й пояснювати, яким чином, завдяки чому... Творчий пошук і його результати — це диво, а диво сприймають таким, як воно є, не аналізуючи і не препаруючи, із вдячністю і зачудуванням. Я навіть анотації до творів своїх не люблю давати: написав — і написав, якщо пішло в люди, подобається і виконується — слава богу, а анотації нехай критики пишуть: це вже їхня, не моя, справа...

Розмовляючи з Дмитром, я зовсім, як під час деяких інших інтерв’ю, напруги не відчував, і це, мабуть, вищий ступінь журналістської майстерності — коли досяг ти того, що твій співрозмовник із тобою абсолютно відвертий. Хоча у відвертості своїй я все ж таки бути обережним намагався — сум­ний досвід маю, коли десь щось сказав, це потім перекрутили, на свій лад перетлумачили, а люди почули, образились... Догодити усім неможливо, проте словом нікого не поранити прагну, а це, на жаль, не завж­ди вдається.

У діалогах з Гордоном такого не буває, ніякого підступу нема — що ти мовив, те й пішло в ефір чи лягло на папір. За кожне слово відповідаєш лише ти сам — не журналіст: хочеш — контролюй себе, не хочеш — ні, але інтерв’ю Дмитра чесні і по відношенню до того, з ким він спілкується, і по відношенню до аудиторії, бо кожного його героя публіка бачить рівно таким, яким він є, без прикрашання й фальшу, а я музикант, для мене без фальшу — це головне.

Що б я додати хотів? Знаєте, я з тієї когорти людей, які зі своїми додаваннями й філософуваннями ніколи не на­в’я­зуються, перед очі не лізуть, говорять тільки тоді, коли їх питають, тому не повчання маю, а лише просте композиторське побажання: аби до музики — справжньої — все більше й більше українців наверталося.

Так, з одного боку, ми маскультом, популярною музикою заскочені, і часто такою якісною, як хотілося б, вона не є, але з іншого — все-таки (принаймні я це чітко і ясно бачу) повернення до класичних зразків відбувається, перевірених не просто роками — століттями. Не зраджує гля­дач ні оперним театрам, ані філармоніям, навпаки — щоразу кількість людей більшає, яким цікавіше саме там, де Шопен, Чайковський, Стра­вінський звучать, а не на масових якихось розвагах, і це не може не тішити.

Це значить — зростаємо, хоч поволі, але тягнемося таки до світла і всі умови й підстави маємо для того, аби одного прекрасного дня випростатися на повен зріст і впевнено, переможно світом крокувати — із багатющою сво­єю культурою, яка світової широти й визнання, безперечно, варта.