Иван МАРЧУК: «Доки пiд одним знаменом нашi гетьмани не стануть, країна нагадуватиме недоїдки левової їжi, на яку злiтаються грифи. Або «Титанiк», що напiвзатонув i далi шукає дна...»

- Ну, що в мене нового... Вiдкрилася виставка у київському Музеї Шевченка, яка триватиме до 30 червня. Мiнiстерство культури обiцяло зробити регiональнi виставки, каталог видати - побачимо... 12 травня в мене був ювiлей: нiкому про нього не казав, але всi знають, нiкуди не сховаєшся (Ивану Степановичу исполнилось 75. - Авт.).Виставкою, можна сказати, вiдзвiтую, бо картин назбиралося стiльки, що в майстернi не вмiщаються! Затiсно стало. Тут i нове, i те, що з Америки напривозив. Треба показати: ще є люди, яким це цiкаво. Народ мене дуже любить - на вулицi зупиняють, бажають здоров'я, питають: «Де виставка? Коли виставка?». Нарештi випала нагода.

А днiв народження як таких нiколи не святкую: не люблю цього «славословiя», творчих вечорiв, коли по шiсть годин говорять, говорять, говорять... Це ж немислимо! Людям би чарку випити, а тут сиди й слухай, якою чудовою людиною є наш ювiляр! У кiнцi хочеться додати: «Будь ти неладний!».

На Заходi як? Приходять люди на виставку чи презентацiю, i я приходжу. Iду до стiйки, беру червоне, бiле вино або воду i спiлкуюся з iншими гостями. I вино потрiбне не для того, аби напитися, просто етика спiлкування така. Бокал у руцi - ознака невимушеної атмосфери. Я 12 рокiв жив за кордоном, i теж так роблю. На виставках кажу: «Панове, лекцiї не буде. Я помiж вас, питайте що хочете, рвiть мене на кавалки. Але промови менi не потрiбнi - не час».

Та й якi можуть бути урочистостi, коли з країною таке? Ми ж дихаємо злом! Уся країна оповита заздрiстю й ненавистю, яка от-от поллється через край. Ви подивiться: варто двом людям, схiдняку й захiдняковi, обмiнятися «мнєнiями», як їх уже треба рознiмати, бо спалахне! Усi бояться громадянської вiйни. Вона вже йде, хоч нiхто трупом не падає. Це вiйна на рiвнi думок, переконань i прагнень, але не менш небезпечна. На одного козака не має бути три гетьмани, їм треба об'єднатися. I доки пiд одним знаменом вони не стануть, країна нагадуватиме недоїдки левової їжi, на яку злiтаються грифи. Або «Титанiк», що напiвзатонув i далi шукає дна...

Чотири роки я жив у Австралiї, вiсiм - у Штатах i повернувся тiльки тому, що менi, дурному, стало сумно. Розумiєте, на чужинi треба жити, коли маєш родину або хоча б жiнку, коли є з ким поспiлкуватися, порозумiтися. Бо там, особливо в Америцi, спiлкування нема - тiльки працюй i роби грошi, працюй i роби грошi... Про вiзит у гостi попереджай за мiсяць. Так прийнято. Чотири роки я ходив до школи i вчив мову, а потiм плюнув i сказав: «Буду нiмим художником!». I довiв, що можу вижити сам - без друзiв, без мови, без пiдтримки. З шостої ранку до 11 вечора у мене був робочий день, я малював свої фантазiї. Тiльки природу не мiг: за 12 рокiв не створив жодного пейзажу! Чужої природи, якою б гарною вона не була, малювати не можу. А приїхав - пiвмайстернi пейзажiв!

В Америцi були й умови, i спокiй, i свобода - така, яка потрiбна творчiй людинi. Ну що могло мене розiзлити? На ногу не наступлять, бо подам до суду. Облаяти - боронь Боже, бо теж туди вiдправлю. Заздростi, як тут, немає, є конкуренцiя: «В нього нагорода? От молодець! А я що, гiрший? I я можу!». У нас же, коли мене почали нагороджувати, дали народного, а особливо коли ввели до цiєї «сотнi спартанцiв» (мировая сотня ныне живущих гениев, среди которых Марчук - единственный украинец. - Авт.), думаєте, держава озвалася? Хоча вся преса два тижнi писала, забувши про iншi новини...

Ви не подумайте, я - матерiально незалежна людина. Просто прикро, що до людей, якi щось роблять для цiєї країни, так ставляться. Точнiше, нiяк не ставляться, намагаючись їх не помiчати. Україна - могильник талантiв, i цей могильник вiдкритий: усi влiзуть... Iнодi думаю: за що вони загинули - Стус, Параджанов? Чи хотiли б жити у часi, у якому живемо ми? Колись, у радянськi часи, людського плачу було не чути: страшно було плакати. Тепер - чути звiдусiль, i ми самi той плач пiдсилюємо. Тож я вирiшив, що святкувати не буду. Нема чого.

Для мене свято настане, коли дiти з моєї школи, з мого села Москалiївки на Тернопiльщинi, приїдуть до Києва. Кожен рiк вони зупиняються у мене в квартирi: смiх, галас... I коли до Шевченка їдуть, у Канiв, теж у мене живуть: маю над Днiпром невеличку садибу, довелося вирiзати трохи дерев, щоб з порога видно було рiчку. Сусiди посадили менi цибульку, часник (я вже його щипав - з дитинства люблю пiти на город i без хлiба наїстися зеленого пiр'я), потiм будуть помiдори. Сад родить: абрикоси, грушi, черешнi... Дiти поєднують приємне з корисним - i вiдпочивають, i на могилу до Шевченка ходять. Коли 30 чоловiк було, коли - 15, i я радий, що у них є змога поїхати, бо коли сам був малий, їздив лише до району й розважав себе тим, що рахував на стовпах дроти.

Що мене надихає? Нiчого. Усi думають, що художник повинен мати музу чи якийсь вплив... Я себе вiдношу до людей одержимих. Вони не шукають нi пiдмоги, нi допомоги, нi заохочення, знають одне - як досягти того, чого хочуть. I оця одержимiсть штовхає мене вперед: у мене сiм робочих днiв на тиждень, 365 - на рiк. Знайомий мистецтвознавець iз Кракова сказав: «Це не людина, це вар'ят! Не можу зрозумiти, як одна людина може зробити стiльки розмаїтого: Пiкассо був у п'яти iпостасях, а Марчук уже в 10-ти, кардинально рiзних!». Я ненаситний, це також мене гонить. Вовк ненаситний, бо шукає, де поїсти, а я вiчно шукаю на полотнi, чого я ще не робив. Пощо, нащо? Iнакше не можу, це моє дихання.

Муза, звичайно, потрiбна би вже. Але на цю тему я жартую так: «Рано. Тодi колись вiзьму, щоб довго не мучитись». (Улыбается). Мої жiночi iдеали жили в XIX столiттi - Леся Українка, Ольга Кобилянська, вишуканi панни, освiченi й зi щирою душею. А я не закохуюся з 1983 року. Усе хотiв вибратися з того радянського пекла, де я постiйно був пiд пресом, непотрiбний, небажаний, але й невиїзний, i думав, якщо поберуся, мене точно нiкуди не випустять. А потiм - i в емiграцiї, i пiсля повернення - шукав, шукав, та й не знайшов. Хтось порадив: «Не насилуй свою долю. Прийде - значить, прийде». Я сказав: «Добре». Проти долi не пiдеш...

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter