Надія САВЧЕНКО: «Дмитро Гордон — та людина, у якої я поради про все можу спитати, і спокійним голосом, оптимістичним тоном своїм він по­яс­нює: «Отак, Надю, і живемо...»

Це інтерв’ю майже одразу після того відбулося, як в Ук­раїну з російської в’язниці я повернулася, — говорили ми рано-вранці, і пам’ятаю, як ме­­­­не Дмитро Гордон здивував, коли наприкінці по­про­­сив щось... заспівати. Він, ма­буть, перший із журналістів, кому на думку це спало, і я не­­сподівано для себе погодилася. Хрип­ким голосом, який не просто «сів», а майже зник, бо тоді багато кричати до­водилося (інакше до лю­дей бу­ло не достукатись), ви­во­ди­ти по­чала:

...Додому я просилася,
А він мене все не пускав.

Дмитро ще пожартував: мовляв, це присвята Во­ло­ди­ми­ру Путіну, який аж два ро­ки додому мене не пускав. Я відповіла, що якби знала, що про Путіна треба співати, зо­всім інша була б пісня...

Враження і відчуття, як після дружньої теплої розмови, лишилися. Ми з Гор­до­ном руки потисли, кілька фо­то на пам’ять зробили — і, як я сподіваюся, приятелями ста­ли. У будь-якому разі Дмит­ро — та людина, якій ме­ні завжди зателефонувати цікаво, у якої я поради про все можу спитати. Простіше кажучи, коли про мене в ЗМІ уже щось таке брешуть, що на голову не налазить, я йому дзвоню, і спокійним голосом, оптимістичним тоном сво­їм він по­яс­нює: «Отака, Надю, в нас журналістика — специфічна, не завжди чесна, отак, Надю, і живемо...».

Гордон ще й тим мені близький, що також у політиці побував, тобто занурився туди, досить швидко випірнув, і каже, що більше не хоче, — одного разу вистачило, ледь не задихнувся... Депутатом Київради був, але мандат склав і звідти пішов, і його вибір я розумію.

Зрештою, за високі й зручні крісла, за державну годівницю чіпляються усіма силами ті, хто ніде більше себе не реалізує, а Дмитро і поза Київрадою був і бу­де успішним. Він відома людина, фаховий журналіст, ко­манду ство­рив, з якою мати спра­ву при­ємно, бо люди, які у нього на сай­­ті чи в газеті працюють, журналістської пихи і нахабства абсолютно по­збав­лені, коректні, виховані, зна­ють, як до того, кого «допитувати» приходять, підхід знайти, і наша з ним бесіда, друкований варіант якої до цієї книги увійшов, — одне з перших моїх найбільш якісних ін­тер­в’ю. Далі були такі ж якісні, але з представниками англійської служби ВВС, американської CNN — ось на якому рівні Дмитро Гор­дон працює, і це не улесливість моя: це висновки на ос­но­ві досвіду спілкування з медіа.

Побільше б Україні журналістів, які йдуть на інтерв’ю саме для того, аби зрозуміти співрозмовника, а не на­в’я­за­ти читацькій чи глядацькій аудиторії заздалегідь сформоване уявлення про нього, — тоді, мабуть, і правди, й ана­літики справжньої, не купованої і не замовної, у на­ших ЗМІ було б більше, і люди краще розуміли б, де чор­не, де біле, а де відтінки якісь...

Чому на таке велике й відверте інтерв’ю я погодилася? Переконали сестра, прес-секретар і мама, яка постійно книж­ки Дмит­ра перечитує, газету «Бульвар Гор­до­на» ку­пує і обов’язково телефонує мені, якщо щось там про мене є — хороше чи погане. Я, на жаль, часу книги про­чита­ти, які Дмит­ро мені подарував, досі не знайшла, а тре­­ба: впевнена, вони цікаві і стануть в нагоді, бо Гордон обирав співрозмовників, із якими є про що поговорити. Ну, своє інтерв’ю колись точно прочитаю — як на пенсію вийду...

Я, власне, не з тих, хто просять переглянути щось, ви­правити, — часто інтерв’ю між поїздками, нарадами, пе­ре­льотами, не при­ходячи до тями, даю, що Бог на душу поклав, що наболіло, те й кажу, а перед виходом статті ду­ма­ти: «Ой-ой-ой, це неполіткоректно було, що про мене скажуть, я знач­но кращий вигляд могла б мати...» — ви­бачте, не моє. Вважаю, коли ти вже перед ка­мерою чи дик­тофоном сидиш, висловлювайся від душі, чесно, відверто, або зовсім на публіку не виходь.

У Дмитра в газеті, знаю, рубрика «На­одинці з усіма» є: от у розмові з ним я наодинці з усіма тими була, кому ці­каво дізнатися, хто я, звідки, чим дихаю і живу, чому доля моя склалася саме так, а не інакше, і жодну з промовлених фраз переінакшити чи вирізати не хотіла б — ін­терв’ю склалось, і я в ньому така, яка є. Тож спасибі Гордону за гарну професійну роботу, і, сподіваюся, ми ще в такому форматі зустрінемося — мені є про що розповіс­ти, а йому, гадаю, буде про що запитати.

Чи не втомилася я від уваги журналістів? Намагаюся, аби ця втома на мене не впливала, не брала наді мною верх, а до того, що ця увага неминуче буде, ще у в’язниці готувалася, коли мала звідти вийти — живою чи мертвою. Я розуміла, що, як живою вийду, в Україні на мене зовсім інше життя чекатиме, в якому приємного мало. Не те, щоб боялася, ні — я з багатьма труднощами справлялася і мала надію, шо й цю здолаю, але усвідомлювала, як під прицілом жити не­легко: хоч і не снайперської ґвинтівки, а журналістських фотоапаратів.

Сіла кави на лавочці випити — фото отримуй, а за­ку­ри­ла — осуд: «А Надія Сав­ченко шкідливу звичку, ви­яв­ля­ється, має!». Так, люди, має. Як і всі ви, до речі...

Не знаю, до кого ще так крізь об’єктиви фото- й відеокамер приглядалися... Хтось жартома сказав, що я в Ук­раї­ні — щось типу рок-зірки чи члена англійської королівської родини, тільки їм палити, випивати і волю емоціям давати, навіть якщо дістали, не можна... Дякую, звісно, за те, що для всіх я така цікава і що кожен мій жест чи слово, з контексту та обставин видерте, приводом чергову но­вину написати стає, але мені — так само, як і будь-якій нормальній людині, — ходити і дихати вільно хочеться, не ду­ма­ючи, що кожної хвилини хтось не­зна­йомий пі­дійти може і щось сказати чи запитати.

На відміну від тих самих рок-зірок слава у мене дуже доступна. Озброєні охоронці за мною не ходять, за триметровим парканом чи тонованим і броньованим вікном автомобіля я не ховаюся: якщо вже народний депутат — народ все-таки по­ви­нен мати змогу зі мною спілкуватися. З одного боку, іноді навіть приємно, коли лю­ди підходять і, як до рідної чи добре знайомої, звертаються: «Надю, ну як ти?», а з іншого — усім, і журналістам у тому числі, час уже зрозуміти: щиро ви вболіваєте за мене чи ні, але я ж вас не знаю. Я з вами чемною буду, однак близькою і своєю бути тільки тому не можу, що ви вважаєте, нібито чимось вам зо­бо­в’я­за­на.

Насправді, найбільше сво­їм сестрі й ма­мі я зобов’язана, які, здається, і пекло би збурили — не лише весь світ, якби моє звільнення від цього залежало, а за підтримку віддячую народові тим, що його інтереси (принаймні, якоїсь частини) у Верховній Раді представляю і захищаю. Про яку, до речі, Дмитро Гордон мені говорив: «Йди звідти, що ти там робиш?».

Розумію: я там біла ворона, але завжди і скрізь нею була — на своїх попередніх роботах, на навчанні, в армії, навіть у в’язниці: відрізнятися й вирізнятися — моя звич­ка. Мені книжка аме­риканського письменника Річарда Баха «Чайка на ім’я Джонатан Лі­вінг­с­тон» дуже подобається — по-перше, сам автор, як і я, авіацією захоплений (він пілотом військово-повітряних сил США був), а по-друге, герой там чимось на мене схожий. Він дивак, у сво­єму середовищі чужий і тому з таких самих диваків середовище власне формує.

Усе своє життя для інших я дивна: ну, не любить світ правдорубів, і я не здивована тим, як на мене так званий по­літикум наш реагує, — ще до того, як в приміщення Вер­ховної Ради зайшла, знала, що одразу цим людям чужа стану. Проте мені серед них навіть комфортно, мені подобається у Раді сидіти, слухати, спостерігати, сміятися... Якби це все, звичайно, так сумно не було і таких фатальних наслідків для країни не мало, бо щось надто трагічна клоунада у нас виходить, жанру, так би мовити, не відповідає...

Пригнічує ще й те, що люди на всю ту єрунду ведуться, яку їхні «обранці» провокують і продукують. Хочеться, аби українці нарешті прозріли: ну скільки можна бути, як сліпі кошенята? Дев’ять днів давно минули — час розкривати очі і ясним, осмисленим поглядом на світ дивитися! Невже ви досі не просто не можете, а свідомо брехню від правди відрізняти не хочете? Насправді ж, коли той чи інший політик говорить, усе чітко видно: скільки інтелекту в нього, совісті, патріотизму, про який усі так надривно на всіх перехрестях кричать, і що людина в це поняття — патріотизм — взагалі вкладає...

Мені часто радять: «Свого виборця визнач і на нього працюй», але, я вважаю, мій виборець — це народ, Ук­раїна, і цей виборець уже в темряві блукати стомився... Він так хоче нарешті справ­ж­нє побачити, в справжній країні пожити, а не в такій, де все показово-лялькове, як у театрі, на дуже юного глядача розрахованому, а зі справж­нього — лише корупція...

Може, і не розуміє мене Дмитро, але не піду я з Вер­хов­ної Ради — принаймні, поки що: от якби це все до армії сталося, не­одмінно плюнула б і пішла, а тепер — ні.

Раніше, коли на якійсь роботі працювала (а я дуже часто їх змінювала), сиділа і думала: от не подобається вона та й керівництво теж... Розуміла, що робити тут ні­чо­го, змінювати щось нема для кого, бо більшості, в прин­ципі, в звичному болоті добре сидіти, тому просто вставала, розверталася і йшла. Інше місце шукала, себе, своє при­значення, але в армії на 10 років залишилася.

Не все влаштовувало — це м’яко кажучи, проте від «вте­чі» втримувала присяга. В армії ти не просто контракт підписав, який будь-коли розірвати можеш, — ти дав присягу народові, що будеш його захищати, і розумієш: якою б дебільною сама ця структура не була, якою би гниллю ра­дян­сь­кою не тхнула, боротися ти до кінця повинен.

Верховна Рада для мене — як армія. Або як тюрма — в тому сенсі, що від дзвінка до дзвінка, і це «задоволення» кидати я не збираюся — заприсяглася, а раз є присяга, є кредит довіри народної, тобі даний, мусиш працювати. Українці хочуть змін, сподіваються, і забирати в них останню надію не можна, тому я якраз-таки буду свою роботу виконувати і боротися з цією системою стільки, на скільки сил вистачить.

Чи можна її зламати? Вірю, що так, — зараз, як ніколи, час в Україні сприятливий і слушна нагода. Майданом, про який тепер, мабуть, тільки лінивий не згадує, українці насправді показали: наше суспільство до квантового стрибка в державотворенні готове. Так, старе розвалилося, так, невідомо, як нове будується, але згадайте історію: саме в такі часи світові держави на значний крок уперед сили знаходили, і зараз шанс — можливо, найбільший у Європі — цей крок зробити в України є: якщо не прошльопаємо його, все у нас вийде.

Оті 400 з гаком людей, які в парламенті сидять і за якими я за принципом «якщо злодія хочеш впіймати, навчися, як він, мислити» спостерігаю, для тих активних 10 відсотків нації, котрі дійсно змін прагнуть, зви­чайно, перешкода, але ми, гадаю, придумаємо, що з ними робити. Головне зараз — не розвернутися і не піти, зневірено опустивши руки, назад, не перетворитися на Росію, яку ми пе­ремогти хочемо, на яку як на агресора закономірно злі, але яку чим далі, тим більше наслідуємо. Я знаю, про що кажу, бо мала нещастя в Росії два роки прожити — у тюр­мі, що в іще більшій тюрмі знаходиться.

Так, за ґратами я сиділа, але менталітет вивчила, методи підтримки саме такого менталітету — теж, і тому змогу порівнювати маю і помічаю подібне. Наприклад, коли Порошенко під себе всі ЗМІ почав підгрібати, а тим, чия політика відрізняється, кисень перекривати, чітко зрозуміла: він так, як свого часу Путін, робить, який на чолі дер­жави себе поставив і своє вузеньке олігархічне оточення на гачку тримає.

Та й телебачення у нас дедалі більше російське нагадує — така ж халтура, на­швидкуруч зліплена, таке ж розпалювання во­рожнечі й дешеві пропагандистські кліше, такі ж тупі прямі вказівки, кого гладити, а кого кусати... Іноді вмикаю — і очам не вірю: це що, в Україні зроблено? Типова російська брєдятина, ті ж так звані ток-шоу, де місцеві юродиві і проплачені пропагандисти у бік Ук­ра­ї­ни плюють і, наче собаки, гавкають...

Здається, ті, хто за такими програмами у нас сто­ять, керманичі наші, вірять, що ми й росіяни — це справді «один на­род». Ну, хаває Росія таку халтуру — значить і ук­раїнці проковтнуть, впливає це на російські голови — зна­чить і укра­їнські цим «добром» засмітимо...

Шановні, ви помиляєтесь: в українського споживача не такий смак! Він зроду в лаптях не ходив і на балалайці не грав, його не боятися царя вчили, а бунтувати, якщо гетьман прокрався. У нас духовність інша — не така тем­на, забичена й забита, як Московський патріархат на­в’я­зує, ми кра­ще десь по світах заробимо, аніж у сусіда украдемо, тож не прокатить ваша бодяга, ні Бога не гнівіть, ні людей!

За останні півроку я усвідомила це і цілком спокійно реагую, коли з екранів чи з газетних шпальт на мене на­падають, і хоча трохи втомилася слухати, впадати у розпач не стану: говоріть, пишіть, лайтеся... Якщо розмінюватися на цю полову буду, не встигну те, що потрібно, зробити, а завдань у мене дуже багато. Сподіваюся з ними впоратися — разом із небайдужими до майбутнього України людь­­ми, до яких, безумовно, Дмитро Гордон на­лежить.

Тому, хто взяв цю книгу до рук і інтерв’ю з Надією Сав­ченко відкрив, по­більше читати бажаю. Не лише про ме­не — просто читати: це зупиняє час і дозволяє і себе, і світ навколо під іншим кутом побачити. До того ж іноді абсолютно несподівано у тій чи іншій книзі ви мо­жете щось доленосно важливе для себе знайти — приміром, якийсь принцип, який у важку хвилину встояти на ногах допоможе, собою лишитися.

А ще бажаю навчитися правду бачити — часом це важ­ко, невигідно або навіть боляче, але необхідно.

Если вы нашли ошибку в тексте, выделите ее мышью и нажмите Ctrl+Enter